Я -ЗИЧНИЦЯ

Я – зичниця!

«Доброго дня!», «Хай щастить» — замість безлико-масного, підпанського «Здрасьтє». Вона – зичниця. Бо зичить світу тільки СВІ-ТЛА. Свого ТЛА – щоб не загубитися й не зрадити себе. Свого тлумачення – щоб зрозуміти й порозумітися.

Хочете, відкрию секрет? Людмила Ромен не має філологічної освіти. А, власне, хто з класиків її мав? Це в наш формалізований до оскоми час відсутність відповідної «кірочки» стримить колодою в оці тим маститим, ласим до марнославства мужам, що ревно стежать, аби їх не обскакали. І, професійно розтинаючи слова, розбираючи їх по запчастинах, намагаються вхопити за хвостик їхню душу, шукають в мертвому живе. Мати інший погляд, інший прозір, дивитися на речі з незвичної точки зору завжди непросто. Та коли відкривається справжнє обличчя Слова, коли з тоненької щілинки, прорваної в плетиві ганчір’яної повсякденності, спочатку – по краплі, а потім – потічком точаться дивослови: тільки встигай підставляти чистого аркуша, уже не можна зрадити нововідкритий світ однаковістю. Треба звикати до своєї окремішності, до кассандрівської світлої печалі.

Справа не в тому. Усі ми виростаємо з комплексів, які примушують рухатися, ставати таким собі вічним вектором. У несамовитому прагненні до самовдосконалення Людмила Ромен досягла того інтуїтивно-надпрофесійного чуття слова, його ритму й музики, яке вилилося в єдине прагнення – поділитися. Докликавшись до слова у його простоті й величності, перебираючи слова, як перли… — ні, навіщо ж перли? Як зернята, вона змогла побачити одразу всі їхні іпостасі. Ось тут дрімає сила. Тут – бур’ян. А це, промовлене вустами Бога, поховане під могильною плитою з написом «архаїзм». Та тільки мертвих слів немає. Вони перетікають одне в одне, міняться й змінюються, як вода, що не змінює сутності, стаючи крижинкою, краплинкою, туманом. Вони відкрили пам’ять Роду.

Кажуть, існує прокляття волхвів, що наворожили Україні тяжкі негоди і недовгий вік – 2012 року, мовляв, кінець календаря. Але ж проклинати – прерогатива християнства. До експансії так званих світових релігій було… Поганство, язичництво? Це – не ті визначення, що можуть передати зміст вірувань людства періоду наївного світосприйняття. Швидше це були природні релігії, побудовані на взаєморозумінні світу й людини. Не було кращих і гірших, ніхто нікого не карав, ніхто ні перед ким не завинив. Боги й духи були абсолютним нулем в сенсі точки відліку: їхнє ставлення до людини визначалося поведінкою самої людини. Вчинив погано – отримай по заслугах. Поводишся у відповідності до світових законів – радій життю і щастю, яке ніхто нікому не посилає, яке не є винагородою за щось, а лише природним станом усього живого. І ніякі закони фізики не порушувалися таким підходом. Але така гармонія, такий баланс був неусвідомленим. Пройшовши виток спіралі, набивши достатньо гуль від впадання в крайнощі, людство повертається до природних релігій, відкидаючи непотрібну атрибутику, але вже усвідомлюючи їхню гармонійність. І – ось воно, прокляття волхвів: «Ми повернемося». Через спадання полуди з очей, через прозріння й проростання в серцях Рідної Віри.

Коли читаєш книгу Людмили Ромен «Білий лебідь – лебідь чорний», розумієш: ось вона, нова стежка з вогкого холодного льоху, де тикається в гнилі стіни показно-депресуючий «сучукрліт», де ненормативна лексика вважається вершиною оригінальності. Іти цією стежкою хочеться ще, і ще. Вірші-молитви, вірші-волхвування, вірші-одкровення, — їх відчуваєш на смак, вловлюєш запах і здивовано завмираєш перед кольорами. І зовсім немає бажання святотатствувати, розбираючи вірші на складові частини, аналізуючи їхню досконалість – одразу ж втрачається чуття єдиного, гармонійного багатоголосся-відлуння. Наповнена цитатами, коментарями, історичними свідченнями, ці збірка відкриває повну палітру бачення Божественного Всесвіту, наповненого щемливою тугою за втраченим і зрадженим рідним. Рідною Вірою, Рідною Матір’ю, Жінкою, Дитиною… Тим світом, що виколихав нас – такими, і дає останній шанс прозріти. Абсолютно несвітське, поза рамками мовних і поетичних догматів, бачення, незвична й незвичайна структура збірки складають враження єдиного плаву, що тече, то розбиваючись на окремі струмки, то зливаючись в ревучий потужний потік. Пірнаєш у нього в будь-якому місці, і кожного разу бачиш інше, і вкотре не можеш зупинитися, зачарований плином слів і сяєвом вселенського кохання. Ось дивляться на тебе з докором всезнаючих очей пращури зі світу Нави. Перечіпаємося через власні помилки й огріхи, мудруючи й самостверджуючись за чужий рахунок ми – у світі Яви. І мовчать, віддавши нам свободу вибору — за нагороду чи покарання? – боги світу Прави. Ось такий він, цей Світ – триєдиний, триглавий, неподільний, не-дільний, простий і складний в одночасі.

Жити у Яві непросто. А писати ось так, пропускаючи через жіночу душу, як через призму, потік вселенської туги й світлої радості, наслухати відлуння всіх трьох світів? Відчувати, що ось-ось світ щось відкриє, щось скаже? Носити в собі, як дитя, зріючи грона одкровень? Спробуйте зрозуміти, вчитайтесь, не очима, а всім єством. Тоді, можливо, й стане ясно, і світло, і провітриться душа через оту кватирку-книгу. Слова розуміють укладачі словників. Слова відчувають поети.

Анна Коршунова,
член НСЖУ,
м.Суми