Я ДОВГО В СВІТІ БРАНКОЮ БУЛА

«Я довго в світі бранкою була…»

Щойно вийшовши з друку, ця книга (Людмила Ромен, «Білий лебідь – лебідь Чорний», Волхвема, Суми, видавництво «Мрія», 2005 р.) встигла наробити вже галасу, ба – вереску, і не лише в літературно-мистецьких колах Сум; суперечка про «Лебедів» перекинулася на всеукраїнський кін. Учасники дискусій (і в пресі, і, звісно, «в кулуарах») найперш обмірковують загадку: чому це Л.Ромен, авторка книг високопробної лірики («На вітрянім вогні», «Горобина ніч», «Мовчать дерева роду», «Яблука з неба») вдалася до так званої Рідної віри, заспівала осанну давньоукраїнським язичеським богам, підносячи давні вірування на рівень ідеології, яка має посісти визначне місце в Українства нині? Одні звинувачують Людмилу Ромен у зраді християнським цінностям, інші – в надоригінальності, треті вже говорять про можливість виникнення якоїсь секти, чиї члени вішатимуть на покуті парсуни Дажбога і Сварога. До суперечки митців устряли вже науковці та політики.

Безсумнівно, що чимала за обсягом книга Людмила Ромен (понад 10 видавничих аркушів) виконана талановито і, сказати б, дошкульно – інакше б пройшла непомітною; що, як би хто того не хотів, стала помітною в сучасному літературному процесі. Й не лише, між іншим, в літературному: упродовж усього тексту волхвеми (так авторка класифікує свою книгу-поему) на сторінках «Лебедів» рясно йде рубрика «Карби» — багаті, часом унікальні відомості про давні вірування, взагалі початки нашої культури; отож книга несе солідний історично-культурологічний інформаційний багаж).

 З уже вказаних причин волхвема стала об’єктом, перехрестям стріл критико-суспільних, політичних. І якщо вже торкати цю аспекту, мусимо сказати таке. Не варто, очевидно, копирсатися у нетрадиційних віруваннях Людмили Ромен (є вони в неї, чи не- має), тим більше , оголошувати християнське «полювання на відьом». Цілком логічно і зрозуміло, що подібна, ось така книга, вже в нашій поезії була на підході; гостро- національний струмінь нашого красного письменства відчайдушно пручається, намагається захистити право на життя народу від новітніх імперських, космополітичних посягань; звернення до давньоукраїнського язичництва, як щита нашої національної індивідуальності – це мало статися обов’язково. І сталося: волхвема Л. Ромен. Вона з’явилася під знаком вимоги дати можливість розвиватися рідній мові, культурі, національній неповторності безперешкодно. Як того ще вимагав «перший розум наш», Григорій Сковорода: самопізнання, чистота в національному розвиткові («Якщо ти – німець – німецюй»).

Але, насамперед, маємо розглядати книгу Л.Ромен як факт літературний і вже перше прочитання «Білого лебедя – лебедя Чорного» викликає не мало роздумів, спонукує до певних висновків.

Попри уявлення, яке склалося під час вислуховування суперечок про волхвему і після ознайомлення з кількома рецензіями на неї, ця книга складаючись із передмови («Праминуле»), чотирьох розділів (Яв) і післямови («Проявне») ставить за мету зобразити порухи національного духу українців від давнини до сьогодення; це робиться не стільки шляхом змалювання тих чи інших історичних подій, як діткненням до стану національної самосвідомості через звернення до народних вірувань, фольклору, мистецьких досягнень тощо упродовж історії нашої культури; все зводиться до заклику, якого не заперечиш:

Гідні станемо Роду й Вкраїни,
Ми – Дажбожі онуки й сини!

Водночас це книга про кохання, про материнство, про непорушність сімейного вогнища. У центрі знаходяться і проблеми боротьби Добра і Зла, Зради і Вірності. За великим рахунком, авторка поставила за мету, відштовхнувшись від уявлень і вірувань пращурів, не лише проаналізувати трансформацію останніх, а й подати палітру почувань, помислів, прагнень сучасного українця. При цьому використовує широку амплітуду настроєвої температури (наприклад, коли йдеться про кохання – то від неприхованого еротизму до цнотливості). Все це – й не лише це — робить волхвему емоційною і непередбачуваною: мимоволі думаєш, а що ж, тебе , як читача, чекає на наступних сторінках.

Вражає версифікаційний рівень книги. Маючи досить простору – 272 сторінки – поетеса і себе, і читача досхочу тішить свіжими метаформами («Крило тримала я в уяві ще тобою п’яна, Як дужий вітер налетів на свічечку мою», «Мов тиша, опустився на коліна: Перетекли в долоні руки, як громи!», «У глеках синіх мліють небеса. А дні – бруньки холодної печалі…», тощо); алітераціями («Ще наші крила в небі мерехтять, Під зорями вечірніми щасливі: І спини соснам лиже листопад своїм вогнем. – Вони ж – зеленозливі!», асонансами:

Вечір тихий і парк вже порожній,
Тепло сосни пригорнуть вночі.
Волосинку пригладжую кожну,
(Так не можна… я знаю, О Боже!)
Я згораю на Вашій свічі!

Водночас авторка вміє «вдарити» і голим публіцистичним словом, викликавши співпереживання у читача глибиною думки, зойком щирого почуття:

Моя Вкраїнонько свята,
Сестрице, мученице вічна.
І знов не Сонце, знов сльота,
І «незалежності» каліччя.

Макошу стерли у серцях,
Покрову славите, невдячні.
Всі – українці – на словах,
Ллєте промови, аж заплачеш.

Чи:

А що як ми — останні українці?
А що як України вже й нема?..
Сама з собою. Люто наодинці.
Думки… Та яв – страшніша, ніж чума.

Безбатченки, ми — справжні яничари,
Нас малоросами зовуть… Отак!
Якої ще чекати нам покари,
Якого лиха ще пізнати смак?

Книга написана різним віршованим розміром, це створює враження веселки – ламкої, дзвінкої мерехтливої у своїй потужній дузі. Поетесі тісно у ямбі й хореї, силабіці і верліброві; отож викликає вона з глибин досвіду попередників і прийоми давньоукраїнської поезії; бринить у мовній тканині і праукраїнська колядка, коломийка; є спроби і творити нове словесне полотно. Як от:

НА ДІВИЧ-ГОРІ
посивіли чебреці
і любистки
стали голими кулі баб
забилися сон-травою
рай-зіллям
зносилися зозулині черевички
приворот-(от тіло!)-зіллю я
дощем
до щему Його
не стрітення
розрив-трава стріла
стріла пролетіла
без тіла
віть тіла
о ДОЛЕНЬКО
вже морозами квітне
і цього квіту
не чує
Нечуй-вітер

Попри певні умовності (мусиш бачити обов’язково вірш у графічному виконанні), така поезія аж ніяк не видається штучною; це не літературщина – бо ж лише в ось такій формі, яку пропонує поетеса, вона, стисло і образно водночас, може донести до нас і думку вірша, і гру звуків та слів, і дати можливість зануритися (аж до поганського дна) в ті поняття і тайнописи, які читаєш – і віриш!) зашифровані в прадавніх назвах квітів, зілля, явищ природи.

Незважаючи на буцімто різноплановість, нібито аж розхристаність, на безліч мотивів і тем, книга Людмили Ромен сприймається як єдине філософське ціле, як гімн життю, Україні, Всесвітові. Якщо хочете, ця книжка ніби про себе промовляє ось такими своїми рядками:

Іду – НАВи!
Кайдани скину,
Я довго в світі бранкою була.
Я в Небо рідній Україні,
Як символ волі, птахою вросла!

На закінчення скажемо: новою книгою Людмили Ромен взяла серйозну планку висоти не лише у власній творчій біографії – а в усій сучасній українській поезії; отож і звалила на себе моральний, мистецький обов’язок нижче неї не опускатися. З нетерпінням чекаємо її нових збірок.

Григорій Хвостенко,
літературознавець, член НСЖУ,
м. Суми