Поезії як багатоголосні фуги

Хоча поезії зі збірки «На вітрянім вогні» Людмили Ромен належать іншій, далекій для мене людині, та я відчула, що є щось у моїй душі, що палко відгукнулося. Можливо, це щира любов, якою наповнені твори, зігріла мою душу промінцем, що ніби чекав саме на мене. Можливо, це глибока поетична музика та моє серце, що б’ється у тому ж ритмі та темпі, у тій же тональності: іноді у мажорному, а іноді у мінорному ладі. А можливо, ті поезії, як багатоголосні фуги, просто здалися мені вкрай знайомими.

Прийде вечір, мов птах незрячий,
Біля вікон людських заплаче.
В темну постіль свою покличе
Тепле світло мого обличчя.

(Це поезія «Ноктюрн» (за Шопеном) Людмили Ромен чи її ж варіації на тему Шопена).

Не дивно, що Людмила Валентинівна починала свій творчій шлях як самодіяльний композитор. І всі її поетичні твори, я б сказала, ніби музика серця, спів душі, виражений у словах…

Прийшла весна на зустріч до альтанки,
Вона художник, музикант, поет,
Вона закохана, кохана і коханка,
Чарівна Жінка – вся бузковий силует!

У віршах Людмили Ромен і любов, і туга, і патріотизм, і віра, і воля, і саме життя… Її творчість – самобутня і незвичайно цікава – заслуговує на увагу.

Залишається лише побажати Людмилі Ромен, щоб «сопілка серця обізвалася ізнову».

Ольга Неселевська,
учениця 11-В класу Сумської спецшколи №7.