Людмила Ромен – член Національної спілки письменників України, поетеса, композитор, громадський діяч, віднедавна – Член Української Міжнародної Академії Оригінальних Ідей. Здавалося б, у пересиченому науковими відкриттями ХХІ столітті віднайти білу пляму й утвердитися на ній першовідкривачем – справа безнадійна. Поети крутять калейдоскоп мови, складаючи з різнокольорових скелець-слів візерунки – прекрасні й огидні, геніальні й посередні. Людмила Ромен зробила цей калейдоскоп стереоскопічним: вона зуміла сягнути вглиб, проникнути в душу слова, побачити його одразу в трьох часових вимірах – минулому, сучасному й майбутньому. На перший погляд це схоже на гру в слова, але з якогось моменту приходить розуміння недосяжності мовних горизонтів, що відкриваються у віршах.
«Мій берег Малого Ромену…»
– Я народилася й виросла в місті Ромен. Так, саме Ромен, а не Ромни, як стали називати його з шістдесятих, хоча ніякої постанови про зміну назви міста не було. Це – моя Мала Батьківщина, яка дає й наснагу, й натхнення. Дитиною я була слабенькою, хворобливою, і саме тому дуже рано відчула радість життя. Саме так – коли все добре, люди зазвичай не помічають краси й минущості навколишнього світу. Коли ж виходиш у нього після тяжкої хвороби, радієш кожному промінчику, кожному дереву, кожному подарованому тобі дню. Особливо гостро я відчула свій зв’язок з природою – ту ниточку, яка й тримає мене в цьому житті. Питання взяти псевдонім постало, коли готувала до друку першу збірку: підписуватися «Шевченко» під віршами, по-моєму, мав право тільки Тарас Григорович, і хотілося прив’язатися до чогось енергетично й історично глибокого. І саме тоді, коли з’явилося це друге ім’я – Ромен – почалося моє заглиблення в дохристиянський світогляд, душу Слова, й пошуки того містичного коріння, яке єднає нас з землею, де ми народилися. Недарма ж місту Ромен понад 1100 років – очевидно, все йде саме звідти. І натхнення, і мова… Слово – безмірний світ, кожне з них має не лише звучання, а й смак, запах, колір. Ми звикли ставитися до слів буденно, трафаретно, ми вживаємо їх, передаючи «поняття», не замислюючись над його емоційністю й духовним підгрунтям. Я живу в цьому світі слів і образів, і кожного дня, кожної миті відкриваю щось нове. Чи це він відкривається мені?
«Мене Сварог пролив на землю Водолієм…»
– Бабуся моя була віруючою, відвідувала церкву, хрестила нам, малим, на ніч подушечки й читала молитви. Я й виросла з отим дитячим розумінням, що десь «є бозя на небі», який завжди почує й захистить. Згодом, у дев’яності, коли я опинилася на другій групі інвалідності, у ті фізично й психологічно важкі часи, почала замислюватися над сенсом людського життя. Мене вразила невідповідність того, що відбувається в моїй душі й того, що написано в Біблії, що відбувається в церкві, почуття дискомфорту й неприйняття християнських догматів. Бунтарство? Ні, швидше – пошуки себе. Християнство – чужа, штучно насаджена релігія. Коли вивчала Біблію, була вражена тією жорстокістю, ріками крові й рабською психологією, якою вона просякнута. Це – історія єврейського народу, знаряддя для утримання рабів у покорі, але аж ніяк не священна книга. Бог, Сила, Творець – це інші субстанції, які не мають стосунку до церков, ікон, попів. Я більше радості отримую, коли дивлюсь на дерева, сонячне проміння, від яких маю і силу, й натхнення. Я не зрадила, я повернулася до рідної віри, до сонячної віри батьків. Наші предки не жебрали перед вищими силами, не вимолювали милості, вони раділи Сонцю й славили Богів. Для декого, можливо, предки починаються з дідуся й бабусі, я ж вважаю, що коріння людини сягає на тисячі років у минуле. Недарма в дохристиянській Україні вважалося обов’язковим знати своїх пращурів до сьомого коліна – інакше ти не можеш бути членом і продовжувачем Роду.
«Ми – Дажбожі онуки й сини…»
– В 1996 році в Києві постійно друкувалися статтію в газеті «Молодь України» про РУН-віру, познайомилася з громадою «Дажбожичі», з С.Плачиндою, автором «Словника української міфології». З часом коло контактів розширювалося, і мені відкривався світ, настільки відмінний від звичних уявлень… Зрозуміла, що саме це шлях до гармонії й природності у духовних пошуках. Власне, зараз видається багато літератури, яка раніше була забороненою, бо ламала традиційні, канонічні переконання – як християнські, так і радянські. Логіка й природність дохристиянських вірувань вражає, це – безмежна глибина, яку ще довго доведеться осягати, вивчати, відроджувати. Іншого шляху у нашого народу немає. Віра наших пращурів відроджується після тисячолітніх гонінь і замовчувань. Зараз існує багато течій і напрямків, але всі вони йдуть одним шляхом – шляхом відродження віри прабатьків народу. Власне, навіть слово «православ’я» не має нічого спільного з християнством – воно прийшло з язичництва, де світ був триєдиним і складався з Нави (світ померлих предків), Яви («явний», наш світ) і Прави (світ богів). Тому православ’ям називалося служіння богам. Християнство увібрало в себе стільки рис язичництва, так намагалося пристосуватися, що саме перетворилося на звід безглуздих, неприродних обрядів і звичаїв. Що ми маємо? Відірваність від природних циклів, духовна руїна, а найстрашніше – прищеплення народу психології «раба божого». На Русі ніколи не було пожиттєвого рабства: вважалося, що людина, яка помирає рабом, залишається ним і в наступних народженнях. Тому рабам призначали термін, відпрацювавши який, вони ставали вільними. Наші предки вірили, що душа померлого може знову прийти в цей світ Яви, «проявитися», лише в тілі людини, а не якогось звіра чи комахи. Мало того, повернутися вона може лише «додому», в межах свого Роду – звідси й традиція називати немовлят іменами дідів і прадідів. Отже, все, що ти робиш в цьому життя для свого Роду, ти начебто робиш для себе майбутнього. І немає ніякої «кари божої», є відповідальність за свої вчинки й розуміння зв’язку між причинами й наслідками.
«Словами згорає, як свічка, поет»
Нещодавно побачила світ нова збірка поезій Людмили Ромен – «Грім» (Сонцелюбов або Крамола) – друга частина трилогії, друга скри-жаль, написана в авторському стилі волхвеми. Вона продовжує й розвиває той власний, сотворений в книзі «Білий лебідь – лебідь Чорний», світ, в якому проростає Богом Дана Любов. Одночасно це – окремий, цілісний твір, читаючи який, розумієш: ось вона, нова стежка з вогкого холодного льоху, де тикається в гнилі стіни показно-депресуючий «сучукрліт», де ненормативна лексика вважається верхом оригінальності. Слова, як актори, показують те, чого бажає публіка. І потрібен надзвичайний талант, аби зняти з їхніх облич машкару буденності. Зазирнувши в їхню душу, стаєш іншим. Іти цією стежкою хочеться ще, і ще. Вірші-молитви, вірші-волхвування, вірші-замовляння, – їх відчуваєш на смак, вловлюєш запах і здивовано завмираєш перед кольорами. І зовсім немає бажання святотатствувати, розбираючи вірші на складові частини, аналізуючи їхню досконалість – одразу ж втрачається чуття єдиного, гармонійного багатоголосся-відлуння.
Вірші Людмили Ромен – плід величезної духовної й інтелектуальної роботи. Продовжуючи авторську традицію, навіть у філософсько-любовних циклах знаходять місце Карби – цитати, коментарі, історичні свідчення й відступи-пояснення. Абсолютно несвітське, поза рамками мовних і поетичних догматів, бачення, незвична й незвичайна структура збірки складають враження єдиного плаву, що тече, то розбиваючись на окремі струмки, то зливаючись в ревучий потужний потік. Пірнаєш у нього в будь-якому місці, і кожного разу бачиш інше, і вкотре не можеш зупинитися, зачарований плином слів і сяєвом вселенського кохання.
При спілкуванні з цією звичайною Жінкою й незвичайною поетесою, після знайомства з її творчістю найбільше вражає той духовний безмір, та Сила, яка прагне вирватись на волю, вдягнута словами, аби її хоч трохи зрозуміли. Жити у Яві непросто. А писати ось так, пропускаючи через жіночу душу, як через призму, потік вселенської туги й світлої радості, наслухати відлуння всіх трьох світів? Відчувати, що ось-ось світ щось відкриє, щось скаже? Носити в собі, як дитя, зріючі грона одкровень? Спробуйте зрозуміти, вчитайтесь, не очима, а всім єством. Тоді, можливо, й стане ясно, і світло, і провітриться душа через оту кватирку-книгу. Слова розуміють укладачі словників. Слова відчувають поети.
Ганна Шевченко,
член НСЖУ,
м.Суми