Гризун

ПРАКОРЕНІ У ГРОЗОВИХ І ВЕСЕЛКОВИХ ВІДСВІТАХ

В жодній літературній енциклопедії чи літературознавчому словникові не знайдеш такого жанру – волхвема. А він, як ви зараз переконаєтеся, є. І витворив його не Ігор Сіверянин, дуже вдатний на вигадання нечуваних жанрів своїх віршів, а самобутня сумська поетеса Людмила Ромен. Волхвема – саме так кодифіковано жанр її нової, досить об’ємистої поетичної книги (наклад 10 авторських аркушів) «Білий лебідь – лебідь Чорний» (Суми, ВВП «Мрія -1» ЛТД, 2005). Книга має аж три передмови – кожна свого пера: доктор філософії, професор Української академії банківської справи Іван Мозговий, старший викладач Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Юрій П’ятаченко, відомий український письменник Сергій Плачинда – відповідно їх автори. Насамкінець, ще й післямова поетеси, своєрідний підсумок написаного і вміщеного в цій збірці. Книга така, що її дискурс треба починати ще з цих передмов, оскільки один з авторів визначив координати автора, як: «минуле – сучасне – майбутнє» (Ю.П’ятаченко), а інший був уже й зовсім компліментарним «Ви – геній» (С.Плачинда). На погляд рецензента, авторка прагне тут минуле проявити через своєрідні розділи-яви (їх чотири) в майбутнє, а її творчий доробок оглавити як здобуток самобутнього майстра.
Збірка Людмили Ромен навіває нам епоху ще язичницьку, яка впала, коли Володимир Великий запровадив у Київській Русі християнство як єдину державну релігію. Було це, звичайно, страшним насиллям: ніхто не порахує тепер, скільки було зруйновано капищ і знищено дерев’яних ідолів-божеств, і чи всі кияни вийшли живими та неушкодженими з річки Почайни, яка наразі вже висохла і по її дну мчать «Мерседеси» та «Вольво». Відомо, що в Новгороді Великому княжа акція була всуціль обагрена кров’ю. Поетеса не дуже й тяжіє до виразної документалістики, навпаки філософсько-суспільна парадигма її твору зорієнтована на воскресіння розмислів Волхвів і страждань простолюду, на оцінку дотеперішнього комплексу меншовартості рідного народу, такого великого. Це  художній прийом поетичних засяг. Про подібне явище в творчості Оксани Лятуринської Микола Ільницький свого часу правильно стверджував: «Оця язичницько-ранньохристиянська атмосфера є не архаїкою, а способом сугерувати історію і зберегти її в собі». Так, Людмила Ромен, авторка волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний», не приймає християнства ні в православному, ні в католицькому варіантах, ні тим більше в настирливих тенденціях протестантських сект: різних там єговістів, баптистів і т.д. Вона вся у язичництві: хотіла б воскресити його разом з відродженням незалежної України:

Засяяв День — Сонцеіменний і Величний,
Перуна Час озвався в горлі у трави.
Прадавні вогнища вже кличуть нас на Віче,
І Слово Прави нам речуть живі Волхви!

Звичайно, це більше побажання, аніж оцінка реальності. Та й народ наш сьогодні ходить в христово-купольні церкви і костьоли, бо надворі XXI століття, бо час показав, що четвертий закон діалектики, «Заперечення заперечень» правильний, бо історію не перепишеш і не визнає вона наказового способу. Це, так би мовити, аверс моделі. А реверс?

Ось тут і маємо зупинитися. Відсутність в Україні єдиної помісної церкви з центром у Києві гальмує процес державотворення в Україні. Різноконфесійність – страшне лихо наше народне. Православ’я під Київським і під Московським омофором вже давно потребує нагальної і рішучої реформи. Чому прочанин повинен почуватись в церкві рабом? Даруйте, адже Бог тут має теж людську подобу. До того ж церкви Московського патріархату ще й ведуть службу мовою колишньої метрополії, ігноруючи слово цієї землі. Хіба це по-божому? Це ж денаціоналізація.
Горе Києва, що на час правління Володимира у язичництві не виокремилося як єдине божество ані Перун, ані Дажбог, ані Сварог, ані Ладо…

Досить відомий факт: привнесене на Русь-Україну християнство більше взяло, ані ж дало: взяло наші свята і звичаї (Купала, Покрови, колядування, поминання предків, масляна тощо). Дало культ Візантійської естетичної традиції, але ж і пригальмувало розвиток своєї. Безумовно, звідси йде і нестійкість українського національного імунітету. Позитивною якістю нової книги Людмили Ромен є те, що вона перетоплює ущербність і беззахисність України сьогодні на власну тугу:

Книга Неба  – розкрита,
у димах вся сповита,
там Душа України
попеліє в руїнах.
 — Лише Зорі та Вітер
           знають мову тих літер.

Збірка «Білий лебідь – лебідь Чорний» не має єдиного визначеного метра і ритму. Класичні зразки силабо-тоніки чергуються з верлібрами, білими та астрофічними віршами, драбинкою Маяковського. Очевидно, поетеса вживала ту форму вірша, яка їй принагідно видавалася формою серця. Судячи по всьому, це посткласична  поезія, відтак у ній безліч різних словесних трансмутацій, а більшість образів не мають чіткого потрактування: за винятком хіба що згорьованої України, все це волхвеми авторської уяви, тож часто ми помічаємо тільки їхню канву. Концепція поетеси тяжіє до первинності світу, його праджерел, тому в неї більше увиразнюються самі кольори, а не майстри пензля:

Ще наші крила в небі мерехтять,
Під зорями вечірніми щасливі.
І спини соснам  лиже листопад
Своїм вогнем.
                       Вони ж —  зеленозливі!

Поетеса прагне мислити широкими проектами, однак вона повсюдно свідомо уникає конкретики. Саме тому багато віршів писаних різночасово і з різних приводів стали органічними складовими цієї небуденної книги. Ось, приміром, поетеса  зізнається у вірші, присвяченому сучаснику:

Прамовою Роду вкорінююсь в землю.
Я Слово тримаю в собі, наче ніж, —
Піду на цей вітер колючий із темряви.

Дану абстракцію можна імплантувати чи  не на будь-якій сторінці збірки – і вона буде до місця. Це вона так тому, що головний концепт книги «Білий лебідь – лебідь Чорний»  — уява поетеси. Добре, що ця уява ренесансна. Відтак, Білий лебідь – це образ ще можливого для України відродження і польоту, а Чорний – то втрачене назавжди.
Жодна з ідейно-художніх тенденцій даної книги не вкладається в канони ані Старого, ані Нового Заповіту. Однак, влна часто логічно перегукується з медитаціями автора «Вересової книги», позицією прихильників Рідної Віри. Щодо цього впродовж майже усієї книги іде коментар під рубрикою «КАРБИ». До речі, це і своєрідний довідник, з якого читач почерпне дуже багато термінологічних, історичних, релігійних, філософських та інших тлумачень.
В книзі «Білий лебідь – лебідь Чорний» проведена також сильна лінія Кохання, причому, щасливого, яке складалося на барикадах випробувань. Це убезпечує збірку від загрозливої в такім разі одноманітності.
Звичайно, збірка, якою поетеса вернулася до пракоренів національного Роду і віднайшла там грози та веселкові кольори, не може бути тільки книгою вдач. Часом вона повторює себе в судженнях та версіях. Багато внутрішніх виразів віршів – художні тавтології.
Але повсюдно переважає пошук, тому читач переймається довірою до поетеси, навіть якщо і не поділяє її опіній. Бо це ж – волхвема.
                      
Анатолій Гризун,
член НСПУ