На кленовім листку серцем витчу весну, –
На осінні дощі упаде мого щастя краплина.
Той день я запам’ятала добре. Запізнившись на загальну виховну годину, я відчинила двері актової зали, побачила вільне місце і тихенько, непомітно сіла.
На сцені стояла молода красива жінка, щось говорила і щиро посміхалася. З її слів я дізналася, що вона – наша випускниця, навчалася на диригентсько-хоровому відділі і своє життя назавжди пов’язала з музикою, з поезією, з піснею. І тут я почула:
Ромене мій – найперший подих, слово,
перші кроки,
а потім:
Ро-ме-н, Ро-ме-н!
В цім слові оживають рідні, друзі,
Столітні зими, сиві осені,
весняні дні хмільні.
Тут – я живу!
Думки мої проміняться в напрузі,
Мов сонце,
ромен-квітка світиться в мені!
Перед нами була Людмила Ромен — жінка, якій Бог дарував чарівну силу слова. Вона пише про найрідніше, найпотаємніше, про те, що турбує кожну з нас. Сучасна жінка, поетеса, твори якої я читаю душею, і вони близькі мені, двадцятилітній дівчині, закоханій і коханій, майбутній дружині, матері.
Вони – глибоко жіночі, зворушливо-тендітні, хвилюючі і водночас осяяні якимось внутрішнім вогнем, а іноді мають відтінок невимовного осіннього смутку:
Молочаєм гірким, мій коханий,
випав іній на серце так рано…
Я на грані,
на грані,
на грані,
На тоненькому лезі: збулись…
Як же страшно у снах засинати,
відчувати все знов, знов кохати,
і втрачати,
втрачати,
втрачати
Небо наше у вогнищі днів.
Або вслухаймося, поміркуймо над цими рядками поетеси:
Живу як? – Люди не питають.
Душа моя, роз’ятрена, болить.
Весну Ярило вже квітчає,
Мені ж – дощі холодні йдуть услід.
Для мене особисто поезія Людмили Ромен – це справжнє джерело натхнення. У ній відбилося її життя, з радощами і смутками, з поразками і перемогами. Не треба повторювати закликів зберігати наші духовні цінності, варто лише доторкнутися серцем до нелукавої, щирої, багатої на почуття поезії Людмили Ромен:
Я веселку знайшла
у сувої дощу листопаднім, –
В блискавицях-громах поцілунок зацвів.
Щедра Осінь наткала
з дощів золоті свої рядна,
Та чому так здригаються плечі трави?
Це своєрідні роздуми-монологи і діалоги, враження від побаченого і пережитого, уявні мандрівки до найбільш чутливих куточків жіночої душі. Психологізм, розмаїття образів, які сприймаються на рівні підсвідомості, – саме ці нотки я вчуваю в поезії Людмили Ромен. Її пісенна поезія, на мою думку, не лише зачіпає оті невидимі струни нашої душі, а й приносить радість, спонукує замислюватись над багатьма питаннями. У ній – цілий світ!
Мене переповнювали почуття. Я, студентка випус-кного курсу, небайдужа до художнього слова, тільки-но ступаючи на стежку самостійного життя, можу з гордістю сказати, що Людмила Ромен – моя землячка, вона є взірцем для мене. Я щаслива, що навчаюся в закладі, де відкривалися її творчі уподобання, професійний талант і натхнення. Сьогодні я маю шанс познайомитися з її творчістю, зустрітися з нею, поговорити, можливо, почути відповіді на ті питання, які мене хвилюють…
Озирнулася навколо, на своїх однокурсників. Студенти сиділи, затамувавши подих, обличчя у них були просвітлені, натхненні. Кудись зникла їхня настороженість, байдужість. Цей спів, до болю рідний, так і змушує душу полинути за чудовими, ніжними звуками музики. Останній акорд потонув у тиші. Вибухнули дружні оплески. На сцені, вдячно схиливши голову, стояла жінка, співачка, поетеса, яка подарувала нам такі дивні хвилини щастя. «Я – жінка Осінь», – посміхнулася вона.
Надворі теж була осінь. Така ясна, така довірлива й мінлива, таємнича, зворушливо ніжна і незбагненна…
Валентина Корєнєва,
студентка IV курсу Сумського вищого училища мистецтв і культури ім. Д.С.Бортнянського