Рондо

Звучання енергії

…І наче все вже написано, усі пісні переспівані, усі слова перебрані, як дрібне зерня, і навіть кукіль і висівки зверхньо дивляться з полиць друкованих рядків. Століття нескінченних варіацій із ризиком написати «щось подібне до…». І де його взяти, оте нове, справдішнє, неповторне? Щоб вирізнилося із сутулого натовпу, піднявши очі неба? Шукати? Створити? Відкинути норми, догми й традиції? Це вже було – підліткові вибрики футуризму, це вже є – витончена депресивна матюковість сучукрліту. Створення «нової міфології» й мови майбутнього вільного людства – і констатація факту вичерпності урбокультури. Два полюси побудови нового через доведення від протилежного.

Та є, виявляється, третій шлях. Бо світ не полярний, а триєдиний. Є шлях створення, є – руйнування. І є стежка любові, всеприйнятної, всепрощаючої й усепрощенної, любові, яка об’єднує руйнацію й творення, яка не зводить стіну між полюсами. Коли перегортаєш останню сторінку збірки поезій Людмили Ромен – бо посередині не зупинитись, душа вимагає: ще, ще! – розумієш, чого не вистачало досі. Знайти серце, яка любить цей світ у всіх його проявах, без жодних «але».

Рондо дарма вважається майже архаїкою, жанром епохи манірного бароко й рококо. Дивно зустріти поета, який наважиться серед сучасних ламаних, асиметричних до потворності віршів виплести мережива строгого розміру з орнаментами рефренів. Поета, який зробив відкриття: більш народної, глибокої й простої форми для передавання своїх почуттів не варто й шукати. Вишукані рефрени, у яких, як у дзеркалах, відображена емоційна кульмінація віршів – то інтуїтивний магічний прийом, яким майстерно володіє Людмила Ромен, прадавній, вічний, відчути й передати який могла тільки Жінка. Це чимось нагадує медитацію… Хоча — ні, медитація – поняття егоїстичне, настояне на східній відірваності від світового тла й прагненні з ним возз’єднатися. Волхвування? Так. Відшукування в собі коріння Роду, усвідомлення зв’язку всього з усім, радісна взаємозалежність світу й людини. Можливо, хтось розглядатиме поезію Людмили Ромен як черговий експеримент – якщо читатиме її літера за літерою. Мені ж її вірші вкарбовуються в душу одразу, без поділу на знаки й рядки, які є лише засобом, аби передати сплеск емоцій. І рефрени – як уміле торкання струни, що не змовкає до кінця вірша й звучить, не випускаючи з русла словесної ріки.

Баратинський говорив, що поет — як термометр: нічого не може змінити, але точно передає все, що відбувається довкола. Тільки, здається, без заземлення цей термометр не працює – поету потрібно бути вдома, вростати корінням у рідну землю, щоб стати камертоном свого часу. Можливо, це й пояснює, чому поетам важко в еміграції? Поет глухий до чужини, бо душа закодована рідними джерелами, бо слова – не просто комбінації букв, а багатоликі символи. Поет налаштований на переписування живої енергії рідної землі в слова. І неможливо уявити творчість Людмили Ромен без тієї магічної прив’язки, бо «плюскоче в серці сонцехвилею Сула», бо «бунтує Дух віків Ромену», бо «Сумують Суми – серце – сто судом». Патріотизм її – зовсім не те, що чується в газетних кліше й велеречивих трибунних виступах. Це те щемливе почуття, якого більшість із нас соромиться, заганяє подалі в куток: цить! не заважай, і без тебе важко жити. Ми вже й забули, як то – любити рідну землю. Зазирніть у своє серце – що ви відчуваєте, коли згадуєте постарілу матір, коли проганяєте геть думки, що ніщо в житті не вічне, і вона ось-ось відійде за межу? Що відчуваєте, коли хворіє рідна дитина? «Дав би собі пальця врізати, аби не боліло» — так казала моя бабуся. Оце болісно-щемливе почуття до краю, де народився, поховане під асфальтом сучасного марнотратно-суєтного життя і є патріотизм вищого ґатунку.

Іще ніхто так близько не підходив до мого серця. Ніколи не забуду, як плакала над «Бабусиним жасмином», упивалася «Громом» і перечитувала вздовж і впоперек «Лебедів». Це вже назавжди – струшено пилюку з того справжнього, що лишилося в душі, адже тільки оголеними почуттями єднаєшся зі світом.