Пятаченко

Нотатки на берегах

1. Поетеса, як і жінка, живе постійно у координатах: минуле – сучасне – майбутнє. Минуле – берег пращурів (Світ Нав). Майбутнє – берег нащадків (Світ Прав). А тримає  нитку життя (у Світі Яв) мати в дитині, а поетеса – у Слові. Нова книга Людмили Ромен «Білий лебідь – лебідь Чорний» втілює експресивне ліричне вираження цієї триєдиності. На цій триєдиності побудована структура твору: від «праминулого» через «яви» до «проявного», того, що, за переконанням авторки, уже проявляється:

Засяяв День – Сонцеіменний і Величний,
Перуна Час озвався в горлі у трави.
Прадавні вогнища вже кличуть нас на Віче,
І Слово Прави нам речуть живі Волхви!

Якщо Людина не повернеться до зрідненості з животворчим Духом Всесвіту-Природи, із лона чийого вона і постала, то просто буде сама собою приречена на вимирання.
Мати народжується з болю, болю щасливого – для матері. Біль матері дарує радість життя дитині. Прамати- Берегиня народила українському родові Віру у Космос, сформувавши сакральний культ предків. Освячена ця Віра мотивом священного Шлюбу, шлюбу (злюбу) між Місяцем (чоловіком) та Сонцем (жінкою). На рівні космічної абстракції космічний злюб – це щорічне народження Всесвіту, бо відбувається його Родздво – радісне явлення у Світ двох стихій:  світла-вогню і води.
(«У Світло лиш прибуде Світло», «День Водосвяття – день Живої Води», «Я знаю сі вогні – людські причали» або «Сама в собі постану із вогню й купелі»,   — ось так поетеса, пізнавши ту вічну і радісну енергію Родздва, народжує Слово. І Слово її болісне, вистраждане і викохане. І це Слово віщого відання поетеса кличе у «Білому лебеді – лебеді Чорному»:

«Я тебе викрешу з променя вічного,
Я тебе вигукну  Словом своїм!»

2. Важливим берегом книги-сповіді Людмили Ромен стає концептуальна побудова тексту. Зробимо позначки й на цьому березі.
Космос виникає з хаосу. Поетеса прагне відновити у сучасному хаосі безвір’я цілісний світ Рідної Віри. Домінантною рисою поетичних прорече?нь Людмили Ромен стала яскраво виражена схильність до рецепції подій, фактів із культурно-історичного дискурсу, зокрема язичницьких (народних) релігійних сюжетів, мотивів, образів, цитат. Вірші, цикли, яви свідомо будуються за принципом інтертекстуальності. Авторка творить свій поетичний текст, умонтовуючи в нього прозові фрагменти (епіграфи, цитати, коментарі) з «Велесової книги», «Біблії», «Мага Віри», «Словника української міфології», журналів «Сварог», «Родового Вогнища» тощо.
Глобальним донором Віри ліричної героїні стає Слово Т. Шевченка: «Згадайте застереження Тараса: «Одурить Візантійський Саваоф…», «Козачі голови дурні За віру у Христа конали», «Дажбожичам Ти наробив, Христе, лиха».

Тарасе, Тарасе! Ці думи гіркі…
Не маєш Ти спокою й досі…
                                               І досі
Ми мови не знаєм, лише язики…

Воно (Слово Шевченка) допомагає Людмилі Ромен провести свою сучасну жінку через межу «на той бік…» раціонально часу, релігійних симулакрів.
Важливим аспектом діалогу «твір – читач» стає реципієнт логоса. Текст книги поетеси нагадує палімсест. Вірші містять натяки, ремінісценції, алюзії з інших текстових тканин. Вони формують культурний код часу злому епохи Риб. Тут також виразно звучать ритмічні структури стародавніх пісень, замовлянь, молитов, колядок.  І справді реальним виміром у цьому волхвемному реченні стає тільки мова. З-під нового шару слів то тут, то там проступає первісний текст (знак, код) віщих казань жриць у храмі Природи.
Знаковим для «Білого лебедя – лебедя Чорного» Людмили Ромен є образ – модель лабіринту. У ньому сховано дорогу Людини до своєї Рідної Родової Віри, до глибин  божественного Всесвіту.

Із Нави  через Прав
усе прямує СВІТЛОКОЛОМ,
вібрує кожен рух:
трави,
          листка,
                         дощу
                                     і Слова.
Шукає всяк свій шлях
і суть, — не кожен їх знаходить,
я ВІРОЮ живу –
в мені вже
                   зріє Сонце Роду!!!

Цитати зі старокнижних лабіринтів (мертвих слів) стають декораціями спектаклів, що свого часу повипадали з міхів Хроноса. Декорації у книзі доволі виразні. Вони дозволяють авторці ховатися за куліси історизму і там схопити будь-яку маску: стати чи пророчицею-волхвинею, чи Першожінкою, що Першовіршем (Словом-дією) творить світлий чистий Світ,

ГОЙ Я
            ГОЙ Я  ОЙ ДАНА ДАНА
гой даю! не ві-даю
                          вік-Світ в колисочці
коли?
        коли? – з нащада були
не було землі
                    ані неба ні моря
лиш Слово що зветься Любов’ю

чи сучасною закоханою жінкою, що шукає себе дорогою до Лебедина, як до материка Вічної Любові та лебединої вірності, чи полемістом із християнським  легковіром, а то й трибуном народу. Єднає їх, ці маски, те, що поетесі не вдається приховати гіркоту переживання сумної долі української (не домінуючої в Україні) нації:

А що як ми — останні українці?
А що як України вже й нема?..
Невже на мапі крапкою позначать –
«Була колись… пощезла у світах?!»

3. Поетеса творить виразну «палімсестну історію»  боротьби божественного духу Матері з Гріхом зради, формуючи віртуальну реальність. Людмила Ромен вірить, що безкінечна множинність «прочитань» «Білого лебедя – лебедя Чорного», стане новим народженням лебедя – кохання – віри – слова. Читач, знайшовши свій ключ до тексту, може знайти тут: чи то малоросійську екзотику в маргінальному технократичному світі, чи то опис майже втрачених українських старожитностей, чи то наругу над елементами віри Христової, чи то шифрограму для втаємничених про майбутнє нової, щойно народжуваної, України.

Я СЕРЦЕ СОНЦЕМ СКУПАНЕ
                             НЕСЛА  МІЙ ПАНЕ
 (сльозою гарячою крапане)
                                      ДО  СВІТ СЕРЦЯ
(не сердься)
              А ТИ ДО ЦЕРКВИ
                                     як тільки смеркло
поніс
         (це ніж
                    не край мого серця)
крашанки
              у цибулі
(забув про минуле) крашені
а довКола Світи
                          такі красені

Отже, читачу, ми стаємо спільником поетеси, розкодовуючи текст, захоплюємося грою з текстом. У культурологічній парадигмі «туга за втраченою, вкраденою Вірою» розгортається на історичному тлі. У віршах поетеси туга за історією естетизується. Історія для неї не стільки факт, уламок в еволюційному циклі, скільки метафора Часу, долі Роду в ньому.

«Ми не молились Сонцю й Україні,
А вмерти — й після себе – біль могил!?
Коханий, ми – останні українці?!
По нас — холодні зорі, дикий мак?!»

Історизм «Білого лебедя – лебедя Чорного» позбавлений декоративної функції. Він виконує концептотворчу роль: подолати катаклізми відчуження людини від Роду  і щирої Віри в тоталітарну епоху можна за умов гармонізації Всесвіту в Людині, Людини у Всесвіті.

Я — та,
        що не впадала в розпач,
                                    в сни зимові,
І велет-Січень дарував душі меча.
В мені пала одвічно Дивосвіт Любові,
На всенький Всесвіт плаче благості свіча!

Рушаймо, друзі, у світ волхвеми. Пізнаваймо палімсестну історію життя, кохання, Віри з книги Людмили Ромен «Білий лебідь – лебідь Чорний».

Ю. П’ятаченко,

старший викладач Сумського обласного інституту
післядипломної педагогічної освіти.