Карпенко Н.Й.

НА ВОГНІ ВІТРІВ ІСТОРІЇ

Дорога Людмило! Пише Вам із щирою вдячністю за подаровану книжечку дочка Йосипа Дудки – Надія. Дуже шкодую, що Ви навіть автографа не встигли  надписати, бо я мусила їхати. І якщо Вам до душі моє розуміння Вас і Вашої поезії, то можете десь використати мій відклик (як читачки і вчителя) на книгу. Мені вона справді до душі. Повірте, це буває досить нечасто, особливо ж, коли читаю вірші поетів-земляків. Тому я дуже рада за Вас. І хай щастить Вам!

Це відгук написаний 1994 року, після виходу першої збірки Людмили Ромен «На вітрянім вогні» та презентації її в роменській центральній бібліотеці. А потрапив до поетеси аж у 2007 році.

Синьо-жовтавий орнамент з калинових грон і листя. Струнка і вродлива жіноча постава у синьому зі схиленою золотавою голівкою і свічкою в руці – ніби сама Україна в задумі над своєю долею. Це обкладинка так любовно оформленої книжечки Людмили Ромен «На вітрянім вогні». Пригадується, що колись мене цікавили поезії Людмили Гудкової. І ось тримаю її першу збірку віршів, видану нею під прекрасним літературним псевдонімом, що так і струменить любов’ю до найріднішого краю – Ромен.

Ти питаєш, з якого я краю?
Із мальовничого краю,
Де ромен-цвіт розквітає,
Між Сулою, в степу безкраїм.

Це почуття любові поетеси проглядає до нас і з рядків її вступного тріолета, своєрідного формою вірша, коли вона говорить, певно ж, про найріднішу домівку:

Отам, недалечко, Ромни і Сула,
Блакиттю і спокоєм хата залита.

Бо ж саме тут «у подих набрав ти від сонця тепла» на все своє життя.
Ота «блакить і спокій» рідної хати та від «сонця тепла» допомагають поетесі жити  «на вітрянім вогні» історії. Життєвий вітер, роздмухуючи свій вогонь, обпікає з усіх боків.

Живу отак – на вітрянім вогні,
Щодня і душу й серце обпікаю.

Обпікає її болем туги і прощання з найріднішою людиною:

А попереду – несуть труну.
Це земна, остання мамина дорога.
Світ і біль урав мені під ноги.

Так боляче інколи буває, «аж димок із ран, що журба пропікає на долі», навіть «у снах горять свічки» і « в ліжко біль затискує».

І вітер в обличчя – весь чорний, на лихо,
І сльози відчаю печуть на лиці.

Що ж так болить Людмилі Ромен? Болить їй і своє особисте горе, і вселюдське. Це і втрата рідних людей, і мовчанка байдужих, що бачать, як безжально «сокира стинає голови». Байдужість і зрада у всі часи були най ганебнішими людськими рисами. Тому і

Пахнуть згарищем в душі
Той час і зрадницькі угоди.

Болить їй, що на нашій, не своїй, українській землі «людики заблудлі, а не журавлі». А тонко ніжна душа поетки не може бути байдужою:

                                              І шквал
Болючих думок – неслухняна малеча
Приб’ється вітрами у сонний вокзал.

Часто, лиш «вітер в душі, мов по Дикому Полю», а душа та жива і чула, «неначе свічка на морозі». «А дні, як сніг, на вістря полум’я свічі».
Лукавий «вітер примостивсь над вухом у волоссі». Буває так, що він же й «серце обпече». Поетка так звикла жити у боріння з вітрами, що вже й не може без них: «Я покличу: «Вітри» Хай що є, те минеться…»
Вітри – це не просто вітри, це символ перестороги – «вітер б’є тривогою у ніч»: люди завше мають бути на сторожі земної краси, земних багатств і, звичайно ж, своїх доль.

Вітри з чотирьох перехресних доріг,
Б’ють в сонце, як в бубон, на сполох.
Огляньтеся, люди! Наш світе прекрасний!
О, сонце гаряче! О, місяцю ясний!

Складне людське життя і «нелегко так позбутись гіркоти». Справді, на вогні вітрів історії життя людини як мить, як пломінь запаленої свічки. «Людське життя – запалена свіча», палахкоче на вітрі. Не варто на світі і жити, якщо не спізнати жалів і радощів, – «кольорової музики вітрів»:

То хай помре та незапалена свіча,
Що не спізнала ще ані вогню, ні щастя.

І віриться, що лірична героїня Людмили Ромен вийде переможницею у двобої із пекельним вітром, адже вона нероздільна з рідним краєм:

У рідному слові, у пісні зіллюсь, –
Тепер нероздільна з тобою, мій краю!
Із вітром чужим, як з мечем, я борюсь
За страчену пісню Марусі Чурай.

Вірить, що хоч як би «рвав вітер по букві зі слів», та збере Людмила Ромен «докупи обличчя, століття і дні», бо впевнено йде своїм власним шляхом:

Хоч вітер збиває з путі, –
Та знаю одне достеменно,
Що без України –
Ніхто ми в житті.

Надія Карпенко,
с.Вощилиха