Нарис Хвостіка

Початок третього тисячоліття приніс своєрідний бенефіс мистецькій біографії Людмили Шевченко. Людмила Валентинівна стала членом відразу трьох спілок: Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Асоціації діячів естрадного мистецтва. І – насамперед – як знана читачем Людмила Ромен улилася до лав Національної Спілки письменників України.

Різносторонні обдарування ще в дитинстві заважали юній роменчанці зробити остаточний вибір; ще школяркою почала друкувати вірші в районній газеті, навчаючись у СШ № 11 відвідувала і музичну школу, де дівчині пророкували майбутнє піаністки. Родина мала глибокі мистецькі коріння. Бабуся Марія добре грала на гітарі та співала. Грали на музичних інструментах та були учасниками художньої самодіяльності і батьки – Надія Миколаївна та Валентин Григорович, який співав разом зі Степаном Шкуратом. До музичної школи ходив і брат Леонід. Не було жодного вихідного, щоб на подвір’ї «Гудків» не збиралися друзі та сусіди за чавунцем картоплі з огірками чи капустою, але з українською піснею.

А ще інколи в гості приїздили з Києва рідні брати бабусі – Іван, який був відомим пере-кладачем з російської та болгарської, (переклав всього Єсеніна), та Яків Пучки ( а всіх дітей у родині Пучків було 18, але до 60-их рр.. дожили тільки 6.) За роки радянської сталінської системи рід розвіявся по світах від Ромен, Глинська аж до Донбасу, Куйбишева, Монголії та Манжурії. Хто пропав безвісти, кого розкуркулили, розстріляли чи замордували по тюрмах. За родинними переказами один із них перед революцією продав своє майно, виїхав на Кубань, де за ті кошти організував українську школу та відомий у тих краях хор.

Після закінчення школи в 1976 р. юна Людмила поїхала до Білорусії навчатися в Новополоцькому музучилищі на фортепіанному відділенні. Здавалось мрія почала збуватися. Та на II курсі … “переграла” руки. Це тяжка професійна невиліковна хвороба. Не подолавши її за рік, здобула фах бухгалтера.

В 1980 році туга за рідною землею повернула Людмилу на Україну. Працювала в рідних Ромнах контролером ІОЦ, концертмейстером при Палаці піонерів. В цей період в ній відкрився композиторський хист. Відтак – заново заходилася здобувати музичну освіту В 1982 році, не пройшовши по конкурсу на музично-педагогічний факультет СПІ ім. А.С.Макаренка, поступає в культосвітнє училище на диригентсько-хорове відділення.

Тут у Сумах знайомиться з майбутнім чоловіком Олексієм Шевченком, який сам писав вірші. Саме він і привів юне обдарування до молодіжної літературної студії «Зажинок», якою на той час керував професор П.П. Охріменко. З новим натхненням та захопленням почала писати вірші, складати пісні.

Але це знайомство принесло й прикрощі. Олексій вже давно був під пильним наглядом КДБ. У Людмили почалися проблеми. Їй ледве вдалося уникнути «заслання» по направленню на роботу в далеке село Роменського району, до якого добиратися треба було пішки 8 км., і залишитися в обласному центрі. По закінченню училища працювала викладачем у музстудії БК ЧРЗ, Низівській музичній школі.

Разом з чоловіком у 1986 р. організували перше в Україні краєзнавчо-мистецьке товариство «Спадщина», яке було розгромлене органами КДБ, а постало офіційно пізніше. В кінці 80-их рр. Людмила Валентинівна стала однією із засновників Товариства української мови, РУХу, засновницею та керівником Козацького ансамблю. Організувала хор ТУМу, який першим на Сумщині заспівав тоді ще заборонені українські патріотичні пісні. Саме учасники цього хору заспівали «Гімн України», коли вперше підіймали жовто-синій прапор над міськрадою у Сумах.

Родина жила в постій напрузі. З’явилося троє синів. Стали прогресувати наслідки інфекційної хвороби, що призвело до II групи інвалідності у 1992 році.

Протягом усіх цих скрутних, нелегких, інколи і трагічних років її не відпускала від себе поезія. Самотужки, спілкуючись з книгами та словниками, оволодівала майстерністю нелегкого письменницького фаху. З’явилися публікації в періодиці, альманахах, колективних збірниках. З’явилася, з рештою, і перша збірка, під прибраним псевдонімом – Людмила Ромен (“На вітрянім вогні”, 1994).

Чи не надто самовпевненою була авторка, узявши за поетичне прізвище хай назву і свого рідного міста, але ж і такого, що грало важливу, часом – навіть виняткову роль в історії України? Що вона може запропонувати читачеві, окрім свого програмного вірша – хай і теплого і задушевного, в якому образ коханого і рідної землі злилися воєдино:

(Ладо мій, князю мій,
землі Руської повелителю…
Я – пісня, я – меч, я – думка твоя!
Чуєш!? –
Ромен-зілля – полонянка твоя.)?

Навіть прискіпливий естет відкладає цю збірку, лише дочитавши її до кінця, бо не одну приємну несподіванку надибав тут для себе. Такі вишукані метафори – “Візерунки голотілих брам Вбираються в зелені обладунки, На поцілунки вітер зголоднів, і сік беріз – жагою квітню в груди”; «Попримерзали до вікон кущі, Вітер застиг, наче воском розлився”. Чудові алітерації – “Сльозить весняний день дощем. Дощить в очах моїх сльозою”, “Кину слово “Прощай” на поріг – Чорна мідь задзвенить об підлогу”. Та і всуціль цілі вірші підкреслено побудовані на принципі звукописання – “Лікарня. Палата № 17”, “Крап…крап…” тощо – не забуваймо, що писала їх музикант за фахом, отож музику слова сприймає якнайтонше.

Усе це свідчить на користь книги. Але ж поезія – не лише професійне володіння версифікаційним інструментарієм. Що може Людмила Ромен запро-понувати в плані одкровення думки? На це запитання можна відповісти теж цитатами з поетичних рядків авторки, як от:

“Як не можна душі прихилитись до серця,
То хоч дайте сльозі запектися на нім”,

або

“Ви в щасті мовчанням мене освітили –
 Й самі, наче світло, в мені розлились …”.

Як бачимо, має місце в книзі і глибока думка, присутня й афористичність.

А все таки – Ромен… Чи ж плоть від плоті землі рідної поетеса, прибравши собі ім’я однієї зі славних її куточків? Так. Своєю поезією авторка утверджує давню істину, що лише національне мистецтво є первинним, справжнім, зрозумілим для представників й інших народів.

“У рідному слові, у пісні зіллюся,
Тепер нероздільна з тобою, мій край!
Із вітром чужим, як з мечем, я борюся,
 За страчену пісню Марусі Чурай”,

— висловлює поетеса своє громадянське кредо. Й, гортаючи книгу, впевнюємося, що то не намір, а констатація вже створеного.

“За страчену пісню…” Не можна без хвилювання читати вірша, присвяченого видатному українському композиторові і диригенту, скриgалю-віртуозу Артему Веделю, якого за наказом царя цілком здоровим було вкинуто до божевільні і закатовано. (Тут доречно згадати, що і чоловік Олексій пройшов курс «лікування» від «націоналізму» у психіатричній лікарні). Гнівні, засуджуючі строфи закінчуються переможним ствердженням: “І хоч розбита скрипка, Та смерті (слава Богу) для пісень нема!!!” Життєстверджуюче, протестуюче бринить і кінців-ка вірша “Глухів”. Торкнувшись історії міста, причин його історичного замовчування, поетеса звертається до колишньої гетьманської столиці:

Прости. Не вчули ми грозу…
Та вже співають: “Ще не вмерла…”
Коханий мій, зігрій сльозу,
Що на вікні твоїм замерзла!

Аналізуючи сучасність, прозираючи в майбут-нє, Людмила Ромен категорично впевнена: “Та знаю одне достеменно, що без України – ніхто ми в житті” (“Пісня про Україну”). Ця впевненість диктує продовження теми історичного минулого народу, його нинішнього дня і в наступних книгах поетеси.

Так, ніби продовження процитованого вірша, присвяченого скрипалеві А.Веделю, сприймаються слова із ”Балади про душу” з наступної збірки “Горобина ніч”: “Біла душа скрипки Біла душа України воскресла із забуття з полиново-обпаленим обличчям…” Ці ж мотиви виразно звучать і в поезіях “Голосом України”, “Мої Ромни”, інших творах цієї книги.

Ти в моїх генах із роду до роду,
Ти закодована доля моя,
Ти вічний Дух України – народу,
Світять в тобі невгасимі сонця!,

— читаємо у зверненні до Слова, до мови у третій книзі поетеси «Мовчать дерева роду…» (1999).

Четверта книга Людмили Ромен (“Яблука з неба”) демонструє стійку постійність не лише до розроблюваної авторкою теми історичних колізій свого народу, але й певних символів, підтем в цьому плані. Якщо, скажімо, ще в першій збірці бачимо вже процитовані вище рядки – “Із вітром чужим, як з мечем, я борюся за страчену пісню Марусі Чурай”, то в “Яблуках з неба” ми не можемо їх не пригадати, вчитуючись в ось цього восьмирядкового вірша:

Болить моє серце. Не меншає болю
За страчену пісню Марусі Чурай,
За слово єдине – оте, що найперше,
Й мою Україну – цілющий мій край.

Живуть в ньому верби, пороги і кручі,
Освячені сонцем, водою Дніпра,
І Лесина пісня, що Мавкою й досі
Блука між літами, як горда зоря!

Авторка не може не задумуватися над минулим свого роду і народу: «Як мало України на землі, хоч української землі й багато!» — це рядки вірша, присвяченого О.Ольжичу, або ось рядки із вірша «Україні» : «Ти йшла по лезах зимних холодів, На власну долю помолившись тричі. Здригає думку слово – «Сандормох»; воскрешає нам у книзі 1934 рік, коли 200 кобзарів, яких звезли до Харкова, нібито на їхній з’їзд, були по-підлому, нелюдськи розстріляні в морозяних снігах; з гнівом пише вона і про голодомор 33-ого, торкається інших трагедій, які так рясно сипалися на землю обабіч Дніпра. Життя проходить, вже і вчорашні дні – для нових поколінь минувшина, і щоб донести до наймо-лодших уявлення про людей, яких Людмила Ромен знала – Геннадія Петрова, Миколу Данька, авторка присвячує вірші цим сподвижникам, провісникам нашої української Незалежності. І – паралельно – занурюється аж в найдавнішу історію свого народу, про що свідчать і переспіви “Велесової книги”, і осмислення язичеських божеств, і все це для того, аби збагатившись історичним досвідом, вирішити питання:

Як Сонце засвітити – України цвіт?

Поряд з громадянським джерелом в поезії Людмили Ромен життєдайно б’ють й інші мотиви. Зокрема, розлога і різнопланова в неї інтимна лірика.

Любов свою нікуди не ховаю.
Хай світить всім, а не лише мені.
Живу отак – на вітрянім вогні,
Щодня і душу, й серце обпікаю, —

читаємо ще в першій книзі. Цими рядками авторка, здається, аж перекреслює первісне значення слова “інтим” – чогось глибокого і потаємного, дуже особистого; вона впевнена, що з чистим, світлим почуттям не варто критися, хай її щастя, радість, зігріє – “на вітрянім вогні” – й інших, хто спроможний глибоко почувати і цінувати сильне почуття:

У нетрях ночі, коли спиш, коханий,
Звести очей не можу ні на мить,
Шукаю образ твій у снах туманних –
О, як же хочеться тебе любить!

Лірична героїня поезій Людмили Ромен приваблює саможертовністю: “Щоб Вас зігріть, я вимолю зірок вночі! Ну хто Вас ще, скажіть, так зможе полюбити!?”; “Я навчуся, я стану мовчати, Поряд з Вами я буду лиш сном, Хоч душа моя буде кричати, Безнадійно манити крилом”; “Цілуй мене! – вуста зреклися забобонів, І руки чайкою летять вже стільки літ!” З поетичних книг, пересипаних інтимними творами, бачимо, як кохання витримує трансплантації – від відчаю і розпуки до надії, що ожила, як стверджується це вічне, велике почуття:

Ви в щасті мовчанням мене освітили –
Й самі, наче світло, в мені розлились.

Прикметною рисою доробку Людмили Ромен є те, що в ньому, практично, немає так званої пейзажної лірики. Але природа, її картини в поезії авторки все ж присутні, вона вміло користується ними як фоном чи підсиленням того чи іншого настрою, думки. “Морози тріщать, як недобрі плітки”, — це у вірші-роздумі про власну долю; “Я забула тебе, твої болем наповнені очі. Їх цілують самотні сріблясті дощі”, — тут коментарі зайві; ось цікава строфа – “Ще так недавно квітень квітував, Сокирки серпень цілував у житі, І ось вже осінь. Жовтень обірвав І до архіву склав малюнки літа”, та ці пастельні малюнки використано в інтимному вірші, навіть твір “Осінь у Шпилівці” власне і не про осінь, а:

Я стою нерухомо. Біжить,
Наче струм по мені, його голос. –
Це колюче шипшинове “жи-и-и-ть!”
Як знайоме бажання любові.

Творить Людмила Ромен і на крилах другої своєї музи – музичної. У її доробку 30 фортепіанних творів, 16 партитур для хору. Більше сотні пісень, як на власні слова так і на тексти О.Ольжича, О.Теліги, М. Вороного, В. Симоненка, Н. Степули, М.Вінграновського, Д.Нитченка. Поклала на ноти і вірші поетів-земляків, як от О.Олеся, М.Данька, О. Вертіла, Т.Герасименко, А.Гризуна та багатьох інших.

У 2003 році стала лауреатом літературного конкурсу ім. Марусі Бек Світової Федерації Українських Жіночих організацій.

Незважаючи ні на хворобу, ні на родинну зайнятість, громадський обов’язок змушує Людмилу Валентинівну і сьогодні вести активне громадське життя – з 1999 року очолює обласну організацію Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги – своїми натхненими творами відгукуватися на всі політичні події в Україні. Тож не дивно було її бачити і під час «Помаранчевої революції» зі своїми закличними віршами відстояти права і свободи кожного.

З вересня 2003 року Людмила Валентинівна Ромен обіймає посаду відповідального секретаря Сумської обласної письменницької організації.

І кожний день її – у творчості ( «Іду життям, мов соняшник по стежці, Пелюстки щедро роздаю. Беріть!) та боротьбі:

Я – та, що не ховалася на піч від Світу,
Я не відсиджувалася, коли громи
Трощили Душу України. Крила вітер
Сердито рвав не раз, та вирвати не зміг.

Ці завершальні рядки, які повністю характеризують щедру і мужню душу поетеси, наведені зі щойно виданої поетичної книги-волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний», яка чекає на своє дослідження та пошанування.

Григорій Хвостенко