Поезія в горіховій алеї

Здавалося, що це сон. Ось ще хвилина–друга – і я прокинусь… і все зникне. І ця незвичайна жінка, і її голос, і така чудова поезія. Та час спливав, сон не розвіювався, і я повірила в реальність того, що відбувається. Перед нами справді читала свою поезію і розповідала про себе наша славна землячка Людмила Ромен. Це вперше в нашій сільській школі ми зустрічаємось із живим письменником.

Мені згадалось, як одного разу в шкільній бібліотеці вчителька української мови та літератури Ляшенко Надія Іванівна, знаючи мою пристрасть до поезії, порадила першу збірочку поетеси «На вітрянім вогні». Так я вперше познайомилась з Людмилою Ромен. І ось вона сама у нашому шкільному залі за фортепіано. Лунають її пісні, поезія, яка мене вразила:

Живу отак – на вітрянім вогні,
Щодня і душу й серце обпікаю,
І болю я того не відчуваю, —
Живу отак – на вітрянім вогні.

Поетеса так любить свою рідну землю, що навіть псевдонімом вирішила взяти собі назву рідного міста Ромен, якому нещодавно відсвяткували 1100-річчя.

У рідному слові, у пісні зіллюся, —
Тепер нероздільна з тобою, мій край!

В цих рядках не має ні граму фальші. А коли ознайомитися зі всією громадянською лірикою Людмили Ромен, а це і «Ромене мій!», «Вересневий романс», «Я народилася в Ромні», «Ладо мій, князю мій…» та багато інших, де образ коханого і рідної землі зливаються воєдино, то розумієш, що так відчувати і бути відданим може справді тільки велике, щире, ніжне серце.

Своєю поезією поетеса утверджує давню істину, що ніколи і ніде не можна забувати рідне коріння, рідний батьківський поріг, що лише національне мистецтво є первинним, справжнім.

А хіба можна без хвилювання слухати поезію «Як вітер, хтось невидимий, блаженно…», присвячену українському композиторові і диригенту, скрипалю-віртуозу Артему Веделю. Але гнів поетеси змінюється на переможне ствердження:

І хоч розбита скрипка,
Та смерті (слава Богу) – для пісень нема!!!

Для мене було справжнім відкриттям, що Людмила Валентинівна не тільки чудова поетеса, а ще й талано-витий композитор, неабияка співачка. Затаму-вавши подих, слухав зал її «Яблука з неба».

І зовсім вражаючими були поезії із нової збірки-волхвеми «Білий лебідь – лебідь Чорний». Вони дихали міфічним, казковим, одухотвореним світом, де героїня розмовляє з вітром, дощем, зірками, сонцем, квітами і вони їй відповідають, допомагають. Недавно до рук потрапила ця чудова книга. Я нею зачитуюсь. А в снах до мене приходять язичницькі боги, Білий лебідь, як символ України.
 
А через два дні Людмила Валентинівна привезла саджанці горіхів із батьківського обістя. З яким захопленням ми, учні, посадили біля школи цілу горіхову алею.

Тепер кожного дня, заходячи на шкільне подвір’я, я зустрічаюся з горіховою алеєю, намагаюся зрозуміти думки молодих деревець, вловити їхній настрій. Це особливе місце для всіх школярів нашої школи. Тож не дивно, що ми з ентузіазмом дбайливо піклуємось про ці дерева. Адже пройдуть роки, ми станемо дорослими, а ця алея назавжди залишиться в нашій пам’яті світлим спогадом про світ дитинства, про нашу славну землячку. І для прийдешніх поколінь ця алея буде зватися горіховою алеєю Людмили Ромен.

Згодом про наше село поетеса написала такі прекрасні рядки:

Біле-пребіле, як лебідь, село
Квітом черемхи міжзоряно плаче.
В серці пульсує Олава гаряча.
Біле-пребіле, як лебідь, село…
 

Наталія Мищенко,
учениця 8 класу Бацманівської загальноосвітньої школи Роменської райради