Людмилі Ромен

* * *

Язичниця, задивлена в безмежність…
Блукають в крові дух тисячоліть
І від циганських вогнищ – незалежність,
І пра-Землі частиночка болить.

Із нею ти – у радості і горі:
Ромни, ромале, Рим і цвіт-ромен…
Біленька квітка степових просторів
Твоїх слабких торкнулася рамен.

Кохання жрице – яблуко небесне,
Яскраве, мов Ярило навесні,
Коли нерозуміння крига кресне,
Світи ж волхвемно нам з височини!

* * *

– Ти із нами ідеш не в ногу!
– Не ходжу я, лише літаю!
– Язика прикуси, небого!
– Мій язик – провідник до раю!
– Ночуватимеш в нас просто неба!
– От спасибі – то небо сьоме!
Як для вас воно лихо, ганеба,
Я на ньому – завжди удома!
– Ми тебе зітремо на порох,
А як ні – пообламуєм роги!
– Дзуськи! Я до небес – по зорях!
Звітуватиму лиш перед Богом!

Надія Петренко,
член НСПУ